Шість тисяч літ недавно минуло непомітно:
“Багато це чи мало?” – мій розум запита,
Бог ніжно усміхнеться, весною знов розквітне,
В ній явить світлу душу, а не земні літа.

Враз закують зозулі в земних гаях привітно:
Життя напророкують, що правдою вита:
Жили щоб люди мирно, а у тім мирі – гідно,
Вінки думок зернистих щоб вітер заплітав.

В садочку соловейко заллється тихим співом,
Єство Творця прославить, - яка ж бо то краса!
А височінь привітно весняним гримне громом –
Господь всю спрагу знає та дощиком спаса.

Лани зазеленілі в серцях Свого народу
Прозрінням поливає та правди люд молить:
- Нечистоті не дайте топтати духа вроду,
Бо ж головне на світі, щоб не даремно жить!