Роками терпкими в неволі,
Закутий, зранений в собі,
Я силу добуваю солі
І вчуся грати на трубі.

Й буває так, як у тумані,
Неначе збився із путі
І спійманий липким обманом,
Завіти загубив святі,

І вже своїм життям не граю,
Щоб голос мій почув Господь, –
Здається, духом помираю.
Яка там сила – тільки плоть…

Мерещиться отут, що згинув
В тартари люті полетів
І недостойний бути сином
Уседержителя світів.

Та, раптом, крізь завіси хтиві
У тямі бачу зірку я:
Поради тихі й шанобливі…
Сумлінна матінко моя!

Її почую - й воскресаю
І у душі, мов дивоцвіт,
Чарівні спалахи розмаю…
Й слизький зневіри
скреснув лід.