Комаха світ любила білий.
І де б маленька не жила,
Куди б не вилізла чи сіла –
Завжди «свідомою» була!

Кмітливим оком господині
Вона дивилась на життя
І знатно говорила днині:
- Я центр світу і буття!

Ось так міркуючи про себе,
Як господарка, а не тля,
Себе вважала кузька небом,
Якому кориться земля!

Залізла якось на Людину,
Й відразу мовити спішить:
- Ось тут тепер собі царину
Я побудую й буду жить!

Людини ж розум геть без страху
Тихенько слухав і сміявсь…
Останнім, чула що комаха,
Було гучне та сильне: «Лясь!».

***

Хто мислить зверхньо й примітивно,
Перед Святим не має страху,
Як мінімум, істота дивна,
Що схожа на оцю комаху!