Із льоду, з-під снігів правіку,
Із крижаних цепів полону,
Де світ душею захолонув
І зміїв райських пив отруту,
Бог виплекав червону руту,
Як дав Орфею Еврідіку.

І плату допустив криваву
За пуп’янок життя нового,
Коли офіру мужа строго
Віддав на розтерзання смерті
Й безбожно-грішній круговерті,
Аби мерців судить державу.

Твоє Дитя Тобі співало,
О Боже всесвіту єдиний,
Коли в пекельній тій пустині,
У тьмі нечестя і спокуси
Твоєї волі хресні бруси
Своєю кров’ю зігрівало.

І сповідь віри серцегласом,
Проханням вічної любові
В єство правдиве Ієгови
Неслась іскриною від Мужа,
До Фірци-діви небайдужа -
Їй стати поклялася Спасом!

Уста ж до кривдників мовчали.
І тільки очі у печалі
До гинучих людей кричали
Про заповіт, про правду Божу,
Про те, що суд отой негожий,
Що бісів ним повеличали.

І серед лиха круговерті
Одну Він бачив тільки радість –
Своїх братів святу покладість
І щиру в сестрах добросердність,
А поміж них стояла Єдність.
І разом не злякались Смерті.

Заради Діви благочестя
Узятої з країни тіней,
Де Осінь і морозний Іней
Та їх цариці і царі
І поторочі олтарі,
Підставив свій хребет безчестю.

Тож відгукнувся Бог дитині,
Десницею пославши слово
В наказі стати за основу
Життя і слави всесвятої –
Неперевершеної зброї,
Що світ побачив в Божім Сині.

І віршем я Йому співаю,
Як бачу тіней смерті скелі
І бездуховності пустелі,
Де йдуть Орфей і Еврідіка,
Долаючи нечестя ріки…
Їх Божий голос зве до раю.