Чому Душу, мов дріт той колючий,
Огортає коричневий Сум,
А Самотність дошкульно-пекуча,
Наче спалений світ Каракум,
Міражами катуються Мрії
І Прихильність пішла до чужих
З Легковажністю жінки-повії?..
А твій Голос тим часом затих.

Засміялись Поразки злим хором
В звучнім голосі Хамських Дітей,
Твою Нагість підгледівши й Сором,
Притаманні й для Божих людей.
Потім Натовпом ставили Стражу -
Наготу і Наклеп берегти –
І на Душу твою, мов на вражу,
Замахнулись бісівські Кати.

Та недовго Тобі вже терпіти
Ту Наругу освячених Псів,
Бо з Кровини Твоєї он Діти -
Наче Сад у пустелі зацвів –
Вийдуть Сонцем освячені правди,
Воскресінням злий Глум проженуть.
І у силі небесної Влади
Вознесуть Слова праведну суть!

Будеш знову у білій одежі
Віроломство Любов’ю судить,
Щоб і я зміг піднятись на Вежі,
І Тобі, мій Господь, догодить.