В полоні темнім
серце важко б’ється.
Те зовні непомітно для очей,
Як думка то шепоче, то крадеться
Лукавим посміхом привабливих ночей.
Не відпускає темряви Сирена,
Співає та співає, аж кричить,
Аби душа не чула голос Сина
І не узнала, де спасіння мить,
І де кордони смерті перетнуті,
І неповернення перейдена межа,
Де місця не знайдеться Божій суті… -
Там душі обезкровлені лежать!

Єством не встануть вже і не воскреснуть,
Печаль і біль і морок їм навік.
Чому? Бо не шукали Божі весни,
Не гнали спів, розтління що прорік.

Немає крові – то й любові, й жертви -
За насолоду серце віддали,
Господь казав: «Не дайте серцю вмерти…».
Вони ж не чули, п’яні вже були.

Не стало в серці батькової суті -
Стомилось, стало, байдуже мовчить.
Сумління, Воля й Слово не почуті –
Буття людського найцінніша мить!