(балада-триптих)
1
Десь під Хайнівкою й Шпаковим
Шумить вітрами темний ліс,
Немов козак нахмурив брови,
Як турок на ту землю ліз.
Дубовим віттям гнеться туго,
Напружує правічний м’яз,
Сичем гукає: “Пугу, пугу…!”
Та мороком лякає враз.
Під лісом - балки і ярочки,
Шипшини й терну чагарі,
Будяк, що розпустив колючки
Між різнотрав’ям нагорі.
Не раз той ліс ставав притулком,
Рятуючи людей своїх:
Як набігав татарин з луком
Він не одне життя зберіг.
Як німець танками глумився,
Рвучи Вітчизну на шматки,
В хатині жіночці хтось снився…
Чи то привиділось таки?
Марії снився дивний сон,
Немов солдати три змарнілі
Попити просять, бо вогонь
Від ран горить у їхнім тілі.
Поїсти просять, стогнуть рідні,
І голос ледве подають
Знесилені, охлялі, бідні,
На поміч все Марію звуть.
Проснулась від мари сердега:
А сон не йде із голови –
Чи то пусте, чи то від Бога
Приснилося під крик сови?
Пішла до матері, до Катрі,
Та неньці все й розповіла…
Питає: сон чогось той вартий,
Чи то - суєтна ковила?
Перехрестилась Катерина,
Та дочку тихо так пита:
- Як сновидіння йшла година
І дух твій в часі тім витав,
Чи бачив він якусь місцину,
Було то поле, а чи ліс,
Чи, може, бачив він хатину,
Або сарай, що в землю вріс?
- Не пам’ятаю, неню рідна,
Болить вже в мене голова, -
Похнюпилась Марія бідна, -
Запам’ятала лиш слова.
- Просили дуже їсти, пити,
Змарнілі всі, немов мерці…
А як рідненьким догодити?…
Невже гадати на руці?
Міркує сумно Катерина
І дочці каже слово те:
- Війна взяла у мене сина.
Чи з поля бою він прийде,
Якщо чиїсь синочки рядом
Вмирають з голоду, від ран,
Пожалені ворожим гадом,
А я їм помочі не дам?
Іди, Маріє, вже до хати
І спати, рідна, не лягай,
Не помолившись, аби взнати
У полі ранені, чи гай,
Чи ліс їх схоронив від ока,
Або садочок у селі…
Ти в ділі цім не одинока –
Тобі Сам Бог у сні велів.
Проси у Нього, доню мила,
Щоб Він тобі у дивнім сні
Вказав гніздо, що милість звила,
Про воїв думи дав ясні.
Якщо тобі присниться слово,
Побачиш поле чи то гай –
Тоді до мене хутко знову…
І часу, рідная, не гай.
Пішла Марія, звечоріло,
І спати жінка не лягла,
Усе молилася невміло,
Від всього серця, як могла…
Заснула, сон їй сниться знову,
І бачить хащі, чагарі,
І чує ту страждання мову,
І що за місце дух узрів:
Знайому балку бачить спляча,
А на горі чорніє ліс,
Із балки заєць прудко скаче,
Ще мить – і в зарослі поліз.
А між шипшиною і терном,
Серед колючих чагарів,
Горіх росте, під ним аж темно, -
До нього сон Марію вів.
2
Проснулась із зорею жінка,
Стоїть перед очима сон -
Коржа вхопила, яблук кілька,
Взяла матерії рулон
(Колись придбала на обнову),
У глечик воду налила,
Поклала все в корзину нову –
Торік сама її сплела.
Із хати вийшла, та й садочком
Хутчіш до неньки подалась…
А Катря вже чекає дочку,
З зорею також піднялась.
Де чагарі з кущів шипшини,
Де терен аж на землю ліг,
Колючі стеляться лозини,
Було показано горіх…
- А що у кошик свій поклала? -
Пита й нахмурила чоло.
- Коржа, води, що в хаті мала
І під рукою що було…
Та й дивиться на матір дочка:
- Що, може, неню, щось не так?
- Візьми он, доню, огірочка
І рани лікувать первак.
Іще води набрала в глечик,
Узвару із цілющих трав,
Кусочок мила, хрест на плечі -
Усе, що Бог послав і дав!
Перехрестилась жінка тричі,
Прошепотіла “Отче наш…”,
Щоб їм Господь безпеку зичив
І янгол Божий був, як страж.
Пішли з оселі до ярочку,
Нагору вийшли – світ білів…
- Он той горіх, - сказала дочка, -
До нього заєць мене вів.
Тут Катерина за вожату,
(З дитинства знала місце те
Дівчам ходила терен рвати),
Тож до горіха перша йде.
До дерева підходить ближче
І тишу слухає навкруг…
Ось Катря нахилилась нижче,
Узрівши невідомий рух.
А тут і стогін тихий чути,
Немов розрізав тишу крик,
Аж захотілось дременути…
Та йдуть жінки до горемик.
- Синочки! – Катря погукала.
У відповідь – лиш голос мук.
Ще крок, і жінка ледь не впала,
Почувши металевий звук.
Під віттям дерева тінистим
Побачила кількох солдат,
Лежали на опалім листі,
А в очі ціливсь автомат…
- Свої ми, - жінка пояснила, -
Ось вам поїсти принесли!..
Корзину тихо опустила,
А в серці думи-голоси:
Хоч би не вистрілив солдатик,
Бо ж весь напружений лежить…
- А, будь що буде, - шепче мати
І до поранених спішить.
Розгледіла, таки їх троє,
Один при пам’яті, а ті…
Лежать без тями - мухи роєм
Обсіли рани в кровоті…
3
Стоїть курінь у хащах диких,
Із куреню лунає сміх
Поважно так в місцині тихій,
Корону крон гойда горіх.
Жіночий голос ніжно мовить,
Навколо ніч оділа шати,
У курені свою розмову
Ведуть солдати й Катря-мати.
- … Спасибі, мамо, за рятунок,
Без вас померли б вже, мабуть,
Ви – долі щедрий подарунок,
Що нам в життя дарує путь.
Низький уклін Марії вашій
За милість, душу золоту…
Навік серця із вами наші,
Хай вам щастить за доброту!
Всміхнулась баба Катерина
На воїнів подяку красну,
Та й каже: «Ви мені за сина,
За душечку його нещасну.
Воює десь моя кровинка,
А може, сокіл вже й пропав, -
І до очей несе хустинку…
- Та з вами Бог надію дав!
- Та що таке ти кажеш, мамо?
Який там, в біса, цар і Бог? -
Сказав один із воїв прямо, -
Я ледве літом цим не здох!
- Замовкни, Йванку, нерозумний,
І Бога словом не гніви, -
На хлопця подивилась сумно, -
Якби не Бог, померли б ви!
Він сон Марії дав пророчий,
В якому вас їй показав,
На вас дивились Божі очі,
Як дух людський на поміч звав!
Петро в безпам’ятстві як був
І марив - Бога тільки й кликав,
І ти, Андрію, все те чув,
Тому і смерті ви уникли.
І шлях на фронт ще неблизький
Пройти вам треба не без долі,
Тому язик мовчить хай злий,
Невдячності не дайте волі.
Господь і місце нам вказав,
Де ви лежали ледь живі,
Як другий сон Марії дав…
І ви тут тричі неправі!
- То Бог таки існує в світі? -
Спитали враз чоловіки.
- Звичайно, є Він, милі діти,
І ним устроєно віки.
Тому ви пам’ятайте, хлопці,
Що я з Марією – лиш плоть,
Що ходить по землі під сонцем,
А Цар життя – то є Господь!
Йому ви дякуйте у душах,
Його в тяжку хвилину звіть,
Я вам сказати все це мушу,
Тож так із Богом і ідіть…
