Зі скрипом ляда
відчинилась
У погріб-схованку. І враз:
- Буян Оксано,
відізвись! -
Гукає хтось у темний лаз.
І постать
жданого солдата
Узріли люди
в сяйві дня…
Зраділи так, неначе брата
Знайшла знедолена
рідня!..
А воїн знову нетерпляче
Гукає зверху земляків…
- Так наш Григорій це,
неначе! -
Почулося з усіх боків.

- Оксано, син тебе гукає!
- Та підіймайся
ж-бо скоріш!
Оксана сльози витирає
Та сина обняла хутчіш…
- Вже бігти треба
мені, мамо…
- Господь хай,
синку, збереже…
Не встигла радість ще
утямить,
А треба
розлучатись вже?!
- Куди ж ти,
голуб сизокрилий? -
Аж похитнулася назад…
- Он бій попереду
йде сильний, -
До неньки мовив
наш солдат.

- Кріпіться, люди
мої щирі
І серцю милі земляки!
Ще поживемо ми у мирі
І ще прийдуть добра роки.
Куємо так ми перемогу,
Як ви кували полю плуг…
Поставив
у стремено ногу
(В очах лиш
смуток не потух)…
З коня на матір
глянув ніжно,
Очима неньку обійняв…
І поскакав
у битву грізну…
Та словом
земляків пройняв.

Оксана глянула у простір
І Богу помолилась враз:
- Колись, як смерть
робила постріл,
Не раз Ти,
Боже, людство спас!

Прошу Тебе я нині дуже
Всього за душечку одну –
Врятуй мого синочка,
друже,
Від нього відведи біду…