(поема)

“Таке не можна
забувати…” -
Сказав слова ці не Сократ,
А та старенька сива мати,
Що, в пам’ять
глянувши назад,
Готова мить ту розірвати,
Коли фашистський
лютий кат,
Що вже зготовився
стріляти,
Сміявся, наче смерті брат,
Дітей тримаючи під дулом,
Їх страхом сковані тільця…
Вони ж мовчали,
мов поснули,
Лиш сльози їм пекли серця.

Сестричка й братик
обійнялись,
Ховаючи себе від куль,
А в грудях серце
відзивалось
Душею зляканих косуль.
І мліли руки їх і ноги,
Заплаканий двоївся світ…
А перед ними
звір двоногий
Оскалився, мов дикий кіт…

…Тепер трагічній
тій картині
Німе питання від віків:
- Хто серце звіра
дав людині?
Чому лютіша за вовків?

Ще мить –
і постріли зіллються
Із криком відчаю
людським…
- Чому ж
ті нелюди сміються?
- Їх злочини покриті ким?
А недалечко, біля ями,
Де батько змучений лежав,
Лежала й матінка
без тями…
А німець діток катував,
На мерзлий грунт
поставив босих,
Сичав крізь зуби:
- Русіш швайн!
- Ти партізанен? –
зиркав косо.
Відповідали діти: “Найн”.
І німець голосно сміявся,
Кивав невільникам:
“Ферштейн?”
Та кібцем знову накидався
На переляканих дітей…

Враз батько тихо
застогнав,
І стріпонулось
тіло неньки…
- Води, - ледь чутно
прошептав…
- Ах, мій соколик
ти рідненький…
Прийшла до тями
бідна жінка
І озирнулася навкруг…
А сокіл знову стогне гірко,
Води коханий
просить друг.
Палає тіло
смертним жаром,
Від ран отриманих горить.
Аж раптом глянула –
прикладом
Почав діток каратель бить.

Враз серце матері гаряче,
Немов морозом пройняло,
Заклякла вся душа неначе,
Палає від думок чоло…
Зусилля волі материнське
Ледь стримало
нелюдський крик…
Почути німець може,
близько ж,
Лише вогонь
в очах не зник.

Швиденько глянула
навколо,
Немає інших ворогів,
До всіх пішла
нещасна доля:
Односельчан,
сестер, братів…

А думка сіпає без краю:
- Дітей своїх як врятувать?
Аж раптом - зирк,
біля сараю
Лопата з вилами стоять!
Метнулась ненька
до будівлі,
Схопила вила,
аж тремтить…
Виски тоді, мабуть, біліли,
Як на борні ставала нить?
Підкралась ззаду
до фашиста
(Де тільки сили
ті взялись?),
І материнська
лють пречиста
Й любов
в ударі тім зійшлись!

- До лісу! –
крикнула малечі.
Схопила німця автомат
І батька вже трясе за плечі:
- Скоріш до лісу, через сад!

- Води! - ледь чутно
стогне бранець…
- Немає часу, щоб набрать,
Потрібно бігти,
он поганець
Десь недалечко
став стрілять.
- Аби ж була
хоч снігу жменька,
Щоб губи
другові змочить, -
Подумала про себе жінка, -
Вже холод б’є
та не сніжить…
Вхопила мовчки чоловіка,
Підставивши своє плече…
…А німець,
наче злий шуліка,
Селом чигає, люд січе.

До лісу дітки добігають -
Сховає прадід їх за мить,
А батько й мати
шкутильгають…
Позаду вже село горить,
Лиш їх хатина сумовито
Із жалем дивиться услід.
Буяло років щастя-жито,
Тепер лиш смерті
видно слід.

У небі каркає вороння,
Неначе згуби лютий жрець
Вітає, хвалить беззаконня,
Життю пророчить
злий кінець.

Діток не видно,
вже сховались
В осінню хащу рятівну…
Та зло усе ще
не награлось –
За втікачами шле війну.
У жінки сили
ледь лишилось, -
Важкий коханий,
мов базальт…
Та що це?…
Вчулось, чи приснилось?…
У спину чути
грізне: “Хальт!”.
І черга люта з автомата
Сипнула кулі навздогін…
- О доле нещаслива, клята!
Чому ти смерті
шлеш уклін?

Чому життю
не поклонилась,
Коли на світ нас привела,
І до Святого
не молилась?…
Чому нам щастя не дала?
Упали важко з чоловіком,
Ледь не у лісі вже були…
- То що ж тепер?
Прощатись з віком,
Немов ягнята без вини?
А діточки?…
Що з ними буде
У лісі, повному вовків?
Чи стрінуться їм
добрі люди?
Чи зло і діткам поготів?

Все ближче смерть
підходить клята,
Із зброї грізно решетить -
Їй весело, у неї свято…
З людьми комора
он горить…
- Не утекти від супостата! -
Душа у відчаї зайшлась…
Здійнявши тихо автомата,
Враз духом
жінка піднялась
Над страхом,
відчаєм і горем,
Сипнула
в ворога свинцем,
Ім’я її не вкриє сором –
Зустріла ворога лицем!

Аж раптом голос
чує рядом:
- Тікай, кохана, до діток.
Я бій прийму
з ворожим гадом,
Колись-бо вправний
був стрілок…

- Та як же я тебе залишу
У мить нещастя і біди?
А в відповідь почула лише:
- Скоріше до дітей іди!

Побігла
в розпачі жіночім…
А ззаду -
постріли гримлять…
Останній бій,
такий гарячий
Її коханий зміг прийнять.
Ридає, плаче бідолашна,
Душа аж рветься із грудей,
Від горя крається,
сердешна…
Та ось угледіла дітей!
І щось у серці потепліло –
Утіха матінці зорить,
І сила знов ввійшла у тіло
Боротись, діять,
тільки б жить!…

Пройшли роки,
розквітли діти,
В самих уже ростуть сини…
…Із року в рік буяють квіти,
Де батько вбитий без вини.
І рідні люди в тому місці,
Бува, зажурені стоять,
В руках тримаючи
по свічці,
Щоб шану батькові віддать.
І мовлять так
в печальній днині:
- Вам вічна
пам’ять на землі!
А в небі мирнім
тихо линуть
У теплий вирій журавлі.