Горіло сонце полум’яно,
Блакиттю небо розцвіло…
А під тим сонцем - люди п’яні,
Солодке піниться вино.
Лежать, душею небораки,
Благословляють зла напій.
Немов червоно-темні маки,
Слова, що каже древній змій,
В петличках носять, біля серця,
У гарних зачісках жінок.
В довіру гад повзучий втерся,
Солодкий вчитель-лжепророк.

…Людина йшла з пустелі нетрів ,
Бажаючи в словах простих
Вернути дітям серце предків,
Узори мислення святих.
“Покайтесь!” – голос надривався
Від сходу сонця й до темна…
А люд кипів і дивувався:
- Чи в нього розуму сповна?
- Достойний плід явіть пред Богом! –
Кричав пророк, ледь не ридав…
А світ сміявся з гласу того,
Життю пустелею віддав.

Пройшли віки, часи змінились,
А голос духом той звучить
І в наші дні. Та не скорились
Пред Богом люди ні на мить.
І сонце світить полум’яно,
І небо синню розквіта,
А під тим сонцем п’яно-п’яно
Своїх «богів» народ віта.
Пустеля знову серед люду
Відлунням Богу віддає…

Чи завжди буде сонця чудо,
Що людям шанс життя дає?