Коли я падав, то душа стогнала,
Все тіло обливав холодний піт,
Єство моє у розпачі ридало,
Образа закипала на весь світ,

А марнославство мовило лукаво:
“З презирством подивися на усіх,
Уваги не звертай на Боже право,
Відстоюй із упертістю свій гріх”.

Від тих думок всю душу шматувало,
Кривавило й палило у вогні,
А в серці злагоди все більше не ставало,
Холодними явились ночі й дні.

Нестерпними ставали тії муки…
Та раптом хтось мені прошепотів:
“Коли почуєш звинувачень звуки,
В душі не злись і побори той гнів,

Тверезості назустріч вийди руху,
І до добра не будь, немов той мрець,
Прислухайся до зауважень Бога-Духа
Та поклонись у каятті, бо ж Він – Творець”.

У тій борні бувало так болюче
Витримувати плоті люту січ,
Атаки відбивати злі, колючі,
Хотілось скинути тягар із пліч.

Здавалося, прийшов душі кінець -
Протистояння не збороти втому…
Аж раптом тихий голос-посланець
Почутий був і сприйнятий свідомо:

Проснулась думка – і душа вже нова,
Дух силою прояснення злетів,
Затріпотіло в серці Боже слово
І вибір мій враз правди захотів;

Так надихнуло, так переконало,
Так в серце силою непереможною ввійшло, -
Кайдани враз душа всі поскидала
І зло затятості від мене відійшло!