Чи то світ посірів, чи то думи тягучі,
Немов ранок осінній, туманом пливуть,
Краплі суму холодні і терпко-ядучі
Точать душу тихцем і до смутку ведуть.

Похилились віки у свідомості ситій,
На початку ж і юність здобутком була,
Не прожити і дня їм у вірі розбитій,
Де був лан золотий, поросла ковила…

Немов дим із пожарищ в’ється зміями вгору,
Думки аспида лізуть в основу основ,
Аби дух засліпить і залишить без зору –
Краде світло тихцем Люцифер-богослов.

Припинись, зорепад, вічним покликом Бога!
Слухай голос Христа, серце втоптане в бруд! –
Після темряви світлою буде дорога,
І нікому не вір, що ти загнане в кут.