Сп’янілі люди, наче повмирали,
Мов клоччя рване, дії та думки,
Спішать, щоб жити, а натомість рани,
Й прожиті із даремністю роки,
Де воля обездолена поникла,
Життя скарбниця у душі пуста…
Живуть за кимось видуманим циклом,
Й лежить печать зневіри на устах.
Байдужість сколихала, то й поснули,
Як вмерли думкою до бутності Творця,
Живуть фантомами, обману не відчули
Брехні всесвітньої – спокусника-гінця.