Весь світ сміявся з Тебе, Боже,
Та вид розумний напускав,
А вів себе - ой, як негоже!
Зате ж бо вигляд добрий мав.

Тебе в обійстя свої звали
Царі із серцем золотим,
Та все в Тобі вони шукали,
Та все тим голосом святим
Оті питання задавали,
Та оком злим все виглядали –
А чи не є й Ти золотим?

Яка ж бо радість їм була б,
Аби відкрився Ти їх богом,
Ох, як вклонилися б Тобі…
А Ти живим явився Словом,
Служив Ним правді, не Собі!

Увесь світ знітивсь і злякався,
Увесь зів’яв, Тебе як взнав, -
Не Того Бога дожидався,
Твого Христа тому й розп’яв.

Весь світ сміявся з Тебе, Боже,
Отак сміється і тепер…
Та ні, Господь, душа пригожа
Таки знайшлась. Твій Син помер
За тую душу нелукаву,
Що у людині Ти плекав,
За незлобливу та правдиву
Своє життя й Свій дух поклав,
Аби Тобі і я співав.
І хай обличчям несвятий,
Але зі щирістю вітав
Твоє життя, Твій образ милий,
Та душу і синам так дав.