Лилися води на людину,
Ті, що прийшли із гніву плину,
Лилися днями без труда
І не скінчалася вода.
Та лють не мала довго дна,
Аж сорок днів лила вона,
А на поверхні люті тої –
Ковчег спасіння й правда Ноя!

Та ще по милості Творця
Було на палубі судна
Від слави фауни земної
По парі звірини живої –
Від плазунів і птиць і звірів,
Від тих комах, що уціліли,
Метеликів, що залетіли,
Як смерті лук у світ поцілив.

І основним у тій картині
Було, як у Господнім диві,
Що безсловесна звірина
Прийшла на той ковчег сама,
Завчасно Бога зрозуміла:
До Ноя слід іти, до діла,
І коли люті пробив плин –
Ввійшла на судно як один.

А що ж у диві тім людина? -
Не безсловесна, як тварина,
Що мислення таланти має
І в тім таланті заплітає
Вінки з уяви і думок,
Що схожі на п’янкий танок,
І в тому танці, в тім вінку
Душу показує хистку –
Ті переваги, що людині
Так притаманні - не тварині.

Людина їла, пила, спала,
Женилась, в заміжжя вступала,
Знайомих мала, друзів, свята,
В свята любила погуляти,
Життєву гордість показати,
Щоб заздрощі усім роздати,
І не бажала взяти в толк
Пророцтво Ноя про потоп.

На розум, що живе в людині,
Лились потоки безупинні
Плотської хіті, злих бажань,
Жадоби до безбожних знань
І ненаситності людської,
Що від розпусти в тому морі
Вела дочок своїх в той рай,
Їх імена – Давай, Давай!

Так і погрузли в тім болоті
Серця розумників від плоті
Та потонули у думках,
Немов зі шляху збився птах,
І вже нічого в них нема
Із цінностей Творця ума -
Їх каяття впродовж тих днів
Чекав всесильний Божий гнів.

В обличчі Ноя правдолюбця
Бог час дав світу повернуться
Лицем до Нього – не до тьми,
Та серця слово принести,
Щоб плід достойний каяття
Мав корінь Божого життя,
Сто двадцять років для сердег –
На каяття і на ковчег.

Але людина не схотіла
До тями взяти Ноя діло
І рід дочок людських продовжив
Синів спокушувати Божих .
Розбещувати їх навіки
Та мати в тім великі втіхи.
А Ной у тому світі став
Одинаком, що заблукав.

Сміялись з нього, жартували,
Людською жовчю поливали,
Біля виска крутили пальці,
Соромилися його праці,
Старались ділу його шкодить
І упереджено підходить,
Але не вийшло в них нічого,
Бо вчасно все було готово:

Завчасно звірина прийшла
Та до ковчегу увійшла,
І тут же Ной в ковчег укрився,
За тою миттю зачинився,
А після цього сталось диво,
Яке всі люди осудили
Як жартівливі побрехеньки, –
Відкрились вікна бездни-неньки!

І полилась страшна вода,
Яка не має в собі дна,
Якої люди ще не знали,
Бо землю роси оживляли -
Не думали у ті часи,
Що Бог Творець тої роси,
І вже не сміх і жарти чути,
А смерті поступи ті люті.

Як помисли людей топили,
Так світ їх хвилі розтрощили,
І в справедливому суді
Прийшло очищення землі
Від дочок людських, що грішили,
І тих синів, що відступили,
Від велетнів , яких родили
Відстоюючи зради сили.

Принизила себе людина
До рівня черева й тварини
І коли гинула в воді,
Їх долю узяла тоді.
А ті тварини, що ввійшли,
Ковчег спасіння віднайшли,
Людину зовсім осудили,
Бо показали в цьому ділі,
Не маючи талантів думки,
Що можуть чути Духа звуки.

У цій історії наука,
Яка шукає того вуха,
Що так уважне до життя,
До смислу Божого буття,
Яке в природі свого тіла
Вітає думку, яка сміла.

Вже рік пройшов по тому дні,
Коли з’явились на землі,
У гніві й лютості пролиті,
Потоки істини відкриті,
І враз не стало в тому світі
Людської правди, що як сміття,
Була законом Бога змита,
Потоплена – без права жити!

І в тиші сонячного дня
Тихенько хлюпають моря,
Переливаються, сміються -
Ковчегу правди дні ведуться
У океані бездни тої
До Бога вірним духом Ноя.
Як мати обіймає сина,
Бажає йому щастя днина.
А мудрості вода без спину
Несе дітей своїх в країну
Пізнання Бога й навчання.