Сенс мого буття

Думаю, розумна людина погодиться зі мною, що недостатньо жити тільки для того, щоб їсти й пити, продукувати матеріальні цінності, народжувати наступне покоління, щоб воно, в свою чергу також їло та пило, примножувало земне багатство і… помираючи, безслідно зникало. Особистість не може після смерті жити на рівні людської пам’яті, адже пам’ять людська здатна відтворити образ особистості, але аж ніяк не вдихнути в нього життя. Пам’ять нездатна виправдати труд життєвої реалізації людини, якщо реальна особистість після цього повинна зникнути. Тому думка про те, що людина після смерті живе у своїх нащадках, однодумцях та послідовниках, все ж не може досконало і вичерпно дати відповідь на питання про сенс людського буття. Бо в такому випадку, духовний закон справедливості не може бути виконаним: нащадки мають надбання вмерлої людини, користуються ним, а сама людина за свої труди отримує… свідоцтво смерті власної особистості!

А закон Божий вчить нас, що у нормальному суспільстві працюючий першим скуштує від трудів своїх. Так воно і буває, як правило, в нашому бутті. Бо якщо працювати і не мати змоги скористатися результатами своєї праці, то чи є сенс жити? І якщо жити для того, щоб потім померти, зникнути, то чи життя це, якщо воно після смерті людини їй особисто не народило інше життя? Апостол Павло писав у своєму 1-му Посланні до Коринтян: «… чи не сама природа вчить нас?…», тим самим звертаючи нашу увагу на існуючі природні і життєві закономірності земного буття, як на деякий принциповий стандарт дослідницького погляду на невидимий духовний світ. А цей погляд на даних засадах якраз і заперечує смерть особистості після смерті її фізичного тіла. Бо він вказує, що справедливо буде, якщо результатами життєвого надбання людини зможуть скористатися і нащадки, і сама людина після своєї смерті. Але чим у такому випадку зі своїх надбань може скористатися особистість, фізичне тіло якої померло? Яким спадком скористаються нащадки після фізичної смерті особистості? Бо справжній спадок – той, який ніколи не втрачає свою цінну значимість: ні в земному, ні в потойбічному бутті. Ось такі роздуми і переконують мене в тому, що земне буття має для людини свої конкретні завдання, які спираються на висновок про необхідність придбання універсальних цінностей життя, дійсних як для земного буття, так і для буття потойбічного. Даний висновок чітко і органічно узгоджується із вченням Христа. Адже Він помер не тільки для того, щоб Його нащадки могли жити у максимально сприятливих духовних умовах на Землі, які мають духовну силу і владу, а й для того, щоб після смерті воскреснути і Самому жити у більш досконалому світі, ніж земний, придбавши Собі для цього більш досконале духовне тіло, яке здатне життєво нести значення духовного світу. Для мене є очевидним фактом те, що у момент воскресіння Христос одягнувся в те тіло, яке Він з допомогою Небесного Отця оговорив і сформував Своїм земним буттям, залишившись вірним цьому тілу під час земних випробувань (а тіло залишилось вірним Христу, не вмерши після смерті фізичної).

Я теж хочу мати таке тіло після смерті! Я не бажаю безслідно зникнути як особистість і ніколи не змирюсь із думкою про те, що сенс мого буття – це пам’ять про мене в наступних поколіннях, які, в свою чергу, повинні зникнути на особистому рівні! Але у вирішенні цього питання мені ніхто не може допомогти, крім Того, Хто не зник після смерті, а явив у злитті Святого Духа усьому людству доказ того, що Він живий і живе. Ось такими думками, читачу, я підводжу тебе до свого розуміння сенсу життя. Воно у тому, щоб придбати своїм буттям таке тіло, яке дозволило б моїй особистості жити у духовному світі після фізичної смерті. Проживаючи на Землі, я будую для себе вічний дім, дивлячись на те, як його будував Христос, як Христу допомагав його будувати Небесний Отець. Я хочу дізнатись, зрозуміти: як Вони це робили? І дізнаюсь, зрозумію. Для цього я читаю Святе Письмо, досліджую Боже Слово, таким чином стаю Його служителем, бо підкорююсь Його порадам.

Господь формує церкву – суспільство вічності. Це не будівля із земного праху, це будівля із душ, оновлених Божими вічними життєвими цінностями. Я камінчик, а може, і камінь у цій будівлі. Як складовій живого Божого храму, для мене природно відшукувати для цього храму інших людей, які б стали живими каменями для вічного Божого Святилища, які б після фізичної смерті мали змогу одягти нове тіло, тим самим прославивши Творця життя. Тоді ми станемо як духовне сузір’я, найяскравішою зіркою якого є Христос, а ми навколо Нього – зорі, неперевершеної краси. Такими будуть люди, які своїм життям створять собі духовне тіло, запропоноване Творцем. У цьому тілі Ісус прийшов до Своїх учнів і сказав: «Мир вам!», даруючи розуміння миру їм у Своїй воскреслій плоті. Він показав учням шлях у спокій, у первозданний рай… І я бажаю людям у цьому допомогти.

18 серпня 2010 р., м. Новомиргород.

Бреурош Володимир
2010-07-18